Acta Academiae Beregsasiensis, Philologica

Út a tudatos nyelvhasználat felé

Катерина Дудич Лакатош — 2025-05-26

Emlékképek tárháza: költő és szerkesztő párbeszéde kulturális örökségünkről

Василь Чордаш — 2025-05-26

Відображення самотності крізь призму особистих драм

Єва Молнар — 2025-05-26

«Слово тижня» – Проєкт поширення плюрицентричної угорської мови

Крістіян Вараді — 2025-05-26

Угорська мова є плюрицентричною, оскільки спостерігаємо її використання в державному управлінні, освіті, культурі та в інших престижних сферах мовлення в кількох країнах. Однією з основних цілей Дослідницької мережі з вивчення угорської мови «Termini» є документування характерних лексичних елементів регіональних мовних варіантів, якими послуговуються угорські меншини за межами Угорщини, та визнання цих здебільшого запозичених з державних мов слів як частини угорського лексикону. Угорсько–угорський словник і база даних «Termini», доступні онлайн з 2007 року, містять понад 5570 лексичних запозичень із повсякденного мовлення угорських меншин, що проживають в Австрії, Хорватії, Румунії, Сербії, Словаччині, Словенії та Україні. Популяризація цього словника є важливим завданням, оскільки більшість людей сприймають лексику, яка відхиляється від стандартної угорської мови, у негативному світлі. Саме тому було започатковано інформаційний проєкт, що демонструє мовне різноманіття угорців за кордоном, під назвою «Слово тижня».

У 2016 році редактори словника «Termini» в Хорватії вперше представили цей проєкт як рубрику в місцевій газеті. Незабаром після цього публікації «Слово тижня» почали з’являтися на сторінці «Termini» у Facebook, охоплюючи всі регіони. Щотижня через соціальні мережі публікувалося запозичене слово, актуальне для відповідного періоду, що дає змогу як угорцям в Угорщині, так і тим, хто живе за її межами, ознайомитися з унікальними лексичними елементами різних регіональних мовних варіантів. Після тривалої перерви «Слово тижня» відновилося у квітні 2024 року, публікувалося щотижня й протягом року принесло численні позитивні результати. Публікації переглянули десятки тисяч людей, які вподобали, поширили чи прокоментували зображення понад 4000 разів, сприяючи ширшому визнанню мовних варіантів угорської мови, що використовуються за межами Угорщини. Завдяки цій ініціативі обговорення різних угорських мовних варіантів більше не обмежується лише соціолінгвістичними та контактно-лінгвістичними дослідженнями в академічних журналах, а стало доступним на соціальній платформі, що широко використовується.

Мовознавчі особливості в Закарпатті, приєднаному до Радянського Союзу, на основі матеріалів районної газети «Червоний Прапор» (1945–1946)

Вільмош Газдаг — 2025-05-26

Історичний аналіз друкованих видань має давні традиції. Паралельно з цим, опубліковані в них тексти, можуть бути важливими джерелами з позиції лінгвістичного аналізу. Вони дозволяють досліджувати такі явища, як: зміни в правописі, поява нових слів або, у випадку видань, що з’являються у мовному середовищі меншин, особливості мовної ситуації. У роботі проаналізовано мовні особливості Берегівського району Закарпатської області у 1945–1946 роках на основі матеріалів районної газети «Червоний Прапор», яка виходила друком угорською мовою.

Мета дослідження – виявлення мовних особливостей, що виникли під впливом української мови.

Розглянуто використання назв регіону в публікаціях газети. Окрім назви «Кárpáti terület», кілька разів використовується термін «Zákárpát-terület», а також варіанти «zákárpátszkai» або «kárpátontúli terület». Варто зазначити, що у випусках газети за 1946 рік редакція використала офіційний, але незвичний у тогочасному вжитку термін «zakarpatszkai» чи «zakarpátszkai» лише шість разів. Ще рідше зустрічаються назви «Kárpátontúl» або «Kárpátontúli terület», які пізніше набули поширення. Найчастіше ж натрапляємо на форму «Kárpátalja», яка в 1946 році була зафіксована 33 рази.

Зазначено, що подібна невизначеність спостерігається і у випадку вживання топонімів. У газетних статтях трапляються різні варіанти назв населених пунктів, оскільки їх вибір залежить від автора тексту. Наприклад, одночасно можуть використовуватися назви «Bátyú» і «Vuzlove». Часто також спостерігаємо практику подвійного написання – угорською та слов’янською мовами з метою конкретизації: «Zmijivka (Kígyós)», «Lipove (Hetyen)», «Csetovó (Csetfalva)», «Csopivka (Ardó)» тощо.

У випусках «Червоного Прапора» 1945–1946 років можна знайти численні орфографічні непослідовності, які, ймовірно, виникли через авторську або друкарську неуважність. До них належать різні варіанти написання одного й того ж слова в межах однієї статті: «kontrol-bizottság» – «kontroll-bizottság», «volébal» – «voléball» тощо. На особливу увагу заслуговує невизначеність у використанні слів слов’янського походження, що пов’язані з функціонуванням державного апарату. Їхні угорські форми, ймовірно, залежали від індивідуальних уподобань авторів. Наприклад, це стосується назви руху, пов’язаного з Алексєєм Григоровичем Стахановим, а також позначення його учасників: «sztachanovisták» – «sztahhanovisták». На сторінках газети можна також знайти численні історизми, характерні для того часу, які сьогодні рідко використовують навіть у наукових працях. До них належать слова «bolsevikiek», «narodnyik», «zemsztvó», «Kompárt» тощо.

Результати аналізу показують, що після приєднання Закарпаття до складу Радянського Союзу нова влада швидко і доволі інтенсивно почала створювати нову адміністративну систему та водночас поширювати комуністичну ідеологію. Це завдання стало пріоритетним, і для досягнення найкращих результатів використовувалися всі можливі засоби. Наголошено на тому, що до ідеологічного виховання населення активно залучалися місцеві органи влади та преса. Це призвело до того, що висвітлення актуальних подій супроводжувалося ідеологічним забарвленням, а в процесі уніфікації та радянізації політичного, соціального та економічного життя в угорську мову проникло чимало запозичень з російської та української мов.

Виявлено, що частина цих слів згодом архаїзувалася через тісний зв’язок з радянською ідеологією. Однак менш ідеологізовані лексичні запозичення залишилися в угорській мові й використовуються дотепер.

Компетентнісний підхід у мовознавчих дослідженнях: теоретичні засади, методи вимірювання та роль цифрових технологій

Єлизавета Барань — 2025-05-26

Метою статті є наукове обґрунтування перспектив компетентнісного оцінювання дітей шкільного віку як комплексного та багатоаспектного підходу в освітньому процесі. Таке оцінювання дозволяє виявити рівень сформованості ключових компетентностей учнів, на основі чого вчителі та батьки можуть отримати цілісну картину їхнього навчального прогресу. Це, у свою чергу, сприяє більш точному плануванню індивідуальних освітніх траєкторій, що дозволяє вчасно здійснювати коригувальні дії та підтримувати учнів, запобігаючи можливим академічним труднощам та відставанням. Компетентнісне оцінювання сприяє всебічному розвитку та формуванню ключових навичок, необхідних для успішної інтеграції в сучасне суспільство. Актуальність теми полягає в тому, що компетентнісний підхід дозволяє не лише оцінювати знання учнів, але й виявляти рівень засвоєння ними практичних умінь і соціально значущих компетентностей, що мають вирішальне значення для їхнього подальшого навчання та особистісного розвитку.

Зважаючи на швидкий розвиток технологій та змінювані потреби суспільства, ключовими аспектами навчання є не тільки теоретичні знання, а й здатність учнів ефективно застосовувати ці знання в реальних життєвих ситуаціях. Завдяки компетентнісному оцінюванню можна визначити не лише академічні досягнення учнів, але й рівень їхніх навичок у вирішенні проблем, комунікації, критичному мисленні, а також у їхній здатності адаптуватися до нових умов та працювати в команді. Такий підхід дозволяє розвивати важливі соціальні та професійні компетентності, які є основою для подальшого успішного навчання й інтеграції в сучасний професійний та соціальний простір.

З давніх часів дослідники та педагоги-практики відчували потребу у вдосконаленні методів оцінювання, що дозволяють точніше визначати рівень засвоєння знань і навичок, отриманих у процесі навчання. Сучасний етап розвитку освіти характеризується тим, що вимірювання навчальних результатів стало не лише важливим компонентом освітнього процесу, але й невід’ємним інструментом для забезпечення об’єктивності та надійності оцінювання. Це дозволяє глибше аналізувати освітні досягнення та сприяє підвищенню якості навчання.

Враховуючи сучасні вимоги до освіти, система компетентнісного оцінювання дозволяє формувати індивідуальні підходи до навчання та допомагає врахувати специфіку кожного учня. Це дозволяє вчителям і педагогам своєчасно коригувати навчальний процес, забезпечуючи таким чином більш ефективне навчання та підвищення загального рівня знань та умінь. Зокрема, компетентнісне оцінювання підтримує розвиток критичного мислення, що є необхідним для адаптації учнів до постійно змінюваних умов, а також для формування в них умінь самостійно аналізувати, обирати оптимальні стратегії для розв’язання проблем та приймати відповідальні рішення в різних ситуаціях.

Отже, компетентнісне оцінювання виступає важливим інструментом для розвитку індивідуальних освітніх траєкторій, забезпечуючи гармонійний розвиток учнів, їхньої особистості та підготовку до подальшого життя в сучасному суспільстві, що характеризується швидкими змінами та новими викликами.

Політична комунікація і політична PR-комунікація: проблеми диференціації

Андрій Шугаєв — 2025-05-26

Політична комунікація є складним процесом взаємодії між політичними суб’єктами, медіа та громадськістю, з метою обміну інформацією, ідеями та цінностями. Вона відіграє важливу роль у формуванні суспільної думки, мобілізації електорату та забезпеченні ефективного функціонування демократичних процесів. Однак, разом з розвитком політичних комунікацій, відзначається необхідність розмежування між політичною комунікацією та політичною PR-комунікацією, які взаємопов’язані, але мають суттєві відмінності в своїх функціях та цілях.

У статті досліджено політичну комунікацію як процес передачі політичних повідомлень через різні канали комунікації, зокрема мас-медіа та міжособистісні зв’язки, підкреслюючи її важливість у демократичних суспільствах. Окрему увагу приділено ролі інтернету як новому каналу комунікації, який забезпечує прямий зв’язок між урядом та громадянами, сприяючи активному обговоренню політичних ініціатив та взаємодії через соціальні мережі. Вивчено взаємодію політичної та PR-комунікації, де перша зосереджується на інформаційній функції, а друга — на управлінні іміджем політичних акторів. Стаття також розглядає особливості політичного PR у цифрову епоху, зокрема в контексті соціальних мереж, де політичні повідомлення часто комбінуються з емоційними та маніпулятивними елементами. Автори підкреслюють важливість розмежування між політичною комунікацією та PR-комунікацією, враховуючи їх функціональні ролі, цільові аудиторії та методи впливу. Особливу увагу приділено викликам, пов’язаним з фейковими новинами та дезінформацією, що ускладнює відокремлення правдивої інформації від стратегій маніпуляції. Розглянуто важливість символізації та правильної декодування політичних повідомлень для ефективного сприйняття інформації аудиторією. Крім цього, проілюстровано критерії розмежування політичної комунікації і політичної PR-комунікації.

Метою статті є вивчення спільних і відмінних рис політичної комунікації та політичної PR-комунікації, а також розробка критеріїв для їх диференціації. Завдання дослідження включають з’ясування сутності обох понять, визначення їх впливу на громадську думку, політичну активність та демократичні процеси, а також окреслення критеріїв для розмежування політичної комунікації і PR-комунікації. У перспективі передбачено дослідження політичної комунікації і політичної PR-комунікації у різних соціокультурних контекстах.

Явна інформація про теорію перекладу в сучасних передмовах до угорських та англійських перекладів Біблії – контрастивний підхід

Тібор М. Пінтер — 2025-05-26

У статті зроблено спробу представити своєрідний відбиток метамовної діяльності перекладачів шляхом аналізу передмов до найвизначніших угорських перекладів Біблії. Дослідження включає аналіз того, як перекладачі сприймають власну перекладацьку та мовну роботу, а також як вони оцінюють її у передмовах до видань. Узагальнені результати синтезовано з відповідними ідеями щодо перекладу та мововживання, з урахуванням того, що нещодавні дослідження висвітлили різні концепції. У даній праці переважає загальнолінгвістичний підхід, хоча можливе також залучення філологічної перспективи; при цьому не використовуються інструменти сучасного перекладознавства. Аналіз не стосується теорій перекладу, застосованих у зазначених угорських перекладах Біблії, проте детальніше ознайомлення зі змістом передмов може сприяти глибшому розумінню перекладацьких теорій, що лежать в основі цих перекладів.

Дослідження філологічних або мовознавчих аспектів передмов до перекладів Біблії не є новим у цій галузі, однак підрозділ у вступі до дослідження Крістіане Норд (Nord, 2016, c. 568–569) є дещо унікальним, оскільки ґрунтується на аналізі сімнадцяти англомовних передмов, опублікованих на сайті BibleGateway у лютому 2016 року. У висновках дослідження зазначається, що, попри значне зростання теорії та практики біблійного перекладу у XX столітті, в англомовних Бібліях міститься вкрай мало інформації щодо мовних і граматичних аспектів перекладу, цілей перекладів та стратегій перекладацького процесу.

Яка саме лінгвістична інформація є релевантною у передмовах до угорських біблійних перекладів? Метою цього дослідження є виявити метамовну інформацію в передмовах до перекладів Біблії та узагальнити зміст, пов’язаний із мовознавством і перекладознавством: як у ранніх угорських перекладах XVI–XVII століть, так і в сучасних перекладах XX–XXI століть.

Актуалізація фонетичних діалектних рис середньополіської говірки в збірці малої прози «Ангели в намистах» Олени Лотоцької: вокалізм

Галина Гримашевич — 2025-05-26

Статтю присвячено проблемі актуалізації фонетичних діалектних рис у царині вокалізму середньополіської говірки в збірці малої прози Олени Лотоцької «Ангели в намистах». Зауважено, що письменниця в художніх текстах, насамперед у мовленні персонажів, продемонструвала всі основні особливості середньополіської системи голосних, із-поміж яких – рефлексація *ě як [е] в ненаголошеній позиції та як [и] – у наголошеній, хоча спорадично відзначено й [і], що свідчить про динамічні зміни в діалектах; послідовність функціювання монофтонга [у] на місці етимологічного *о здебільшого в наголошених новозакритих складах, натомість у відкритих збережено [о]; наявність на місці давнього *е в новозакритому наголошеному складі майже послідовно монофтонга [у] з пом’якшенням попереднього приголосного; збереження давнього *і як [і], що має здатність пом’якшувати попередній приголосний; реалізація *ę як монофтонга [е], перед яким [л] зберігає історичну м’якість.

Мета наукової праці – схарактеризувати фонетичні особливості середньополіської говірки в царині вокалізму, актуалізовані в новій збірці зразків малої прози Олени Лотоцької «Ангели в намистах».

У студії проаналізовано фонетичні риси в системі голосних, виокремлені методом суцільного відбору із зазначеної збірки; виявлено регулярність функціювання середньополіських фонетичних особливостей системи вокалізму в мовленні персонажів.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що збірка прозових мініатюр Олени Лотоцької «Ангели в намистах» досі не була об’єктом системного лінгвістичного дослідження з огляду на функціювання в ній фонетичних діалектних особливостей середньополіської системи вокалізму. Подальшого розвитку набуло питання важливості актуалізації говіркового мовлення, насамперед архаїчних діалектних ареалів, у художньому дискурсі сучасних письменників.

У перспективі передбачено дослідження морфологічних особливостей середнополіської говірки, актуалізованих у збірці Олени Лотоцької «Ангели в намистах», а також вивчення вербально представленого в ній світогляду поліщуків.

О-мовлення досвіду Іншого в художньому творі (на прикладі містичного оповідання Софії Яблонської «Зачарований рік»)

Оксана Чаплінська — 2025-05-26

У дослідженні з’ясовано, що в українській літературі першої половини ХХ ст. чільне місце належить стратегії о-мовлення мандрівного досвіду письменниками. З-поміж здобутків літератури подорожей зазначеного періоду особливий інтерес становить доробок Софії Яблонської. Наголошено, що, подорожуючи, вона прагнула пізнати світ і себе у світі, тому в її творах зосереджено увагу на різних аспектах, наприклад, екзотичності країн, національному наративі (Свій / Інший), погляді мандрівниці на Іншого, пізнанні простору Іншого, погляді Іншого на мандрівницю. Феномен китайськості Софія Яблонська розкривала поступово: о-мовлювала в творах, закарбовувала у світлинах, фільмувала. В оповіданні «Зачарований рік» письменниця вдалася до поетики містичного, завдяки чому вона актуалізувала особливий художній дискурс, а також описала досвід Іншого. Констатовано, що у зображенні містичного домінують архаїчно-міфологічні світоглядні уявлення, що зумовлює віру в досконалість «міфічної» свідомості та істини «верховної мудрості міфічного пра-часу» (Г.-Ґ. Ґадамер). Одним із інструментів посилення містичного стала числова символіка, котра апелювала до міфомислення, де число виконує функцію провідника, залучає профанне в міфічно-релігійний процес «освячення». Виявлено, що структуроутворюючим для оповідання став універсальний принцип організації міфу, а його смисл конструюється під час розкриття дихотомій Європа / Азія, традиційний Китай / модерний Китай. Відповідний спосіб світорозуміння оприявнюється через ставлення до ґеніїв, які наділені надприродними властивостями і здатні впливати на життя людини. Якщо в тлумаченні артефактів і практик китайської культури представники першої світоглядної стратегії пояснення зводили до площини матеріально-речовинного і логіко-раціоналістичного (Сімон, Шен-Та-Ко, молодий лікар), то представники другої світоглядної стратегії апелювали до ірраціонального, непідвладного ratio (Ріта, Ляо-Шен, бонза з Тибету). Конфронтація двох світоглядних позицій зумовлює появу третьої, за якою формувалось розуміння досвіду Іншого як такого, що переважає гостротою суджень (консули, старий лікар, героїня-оповідачка). Містичне як чинник поетики твору в оповіданні виконує синтаксичну функцію. Атмосфера містичного нагнітається поступово, воно «промовляє» загадково й повчально. Здійснений аналіз дав підстави зробити висновок, що письменниця залучила містичне в літературний твір із гносеологічною метою.

Морфологічний аналіз пейоративів у романі «МУР» Андрія Любки

Тетяна Вайдич — 2025-05-26

У статті здійснено детальний морфологічний аналіз пейоративної лексики, що використовується в романі «МУР» («Малий український роман») сучасного українського письменника Андрія Любки. Пейоративи, як емоційно забарвлені мовні одиниці, відіграють важливу роль у створенні саркастичного, іронічного або негативного забарвлення тексту. У дослідженні розглядається їхня функція в художньому дискурсі, що дозволяє підкреслити специфіку персонажів, їхні емоційні стани та соціокультурний контекст. Аналіз охоплює 340 лексичних одиниць, з яких 303 класифіковані як пейоративи, а 37 – як інвективи. Пейоративи розподілено на п’ять основних морфологічних категорій: іменники, дієслова, прикметники та прислівники та дієприкметники.

Найбільшу кількість становлять іменники та дієслова, що використовуються для характеристики персонажів та опису дій. Наприклад, іменники («фіфа», «гуцулик», «хахаль») підкреслюють соціальну або ґендерну приналежність персонажів. Тоді як дієслова («нализатися», «видудлити», «потикатися») створюють динаміку комічних або іронічних ситуацій. Також наголошено, що у тексті роману є низка іменникових словосполучень на позначення персонажів твору чи опису й характеристики людей, персонажів та ситуацій. Дієслова й дієслівні словосполучення пейоративної лексики позначають процеси споживання, мовлення, переміщення у просторі, мислення, емоційного стану людини та негативно-оціночного значення певних дій, зокрема, інтимного характеру та фізіології людини. За частотою вживання найпоширенішими є дієслова й дієслівні словосполучення на позначення процесу споживання, процесу мовлення, процесу переміщення у просторі. Опрацьовано 113 дієслів й дієслівних словосполучень. Прикметники, прислівники та дієприкметники у романі позначають характеристику людини крізь призму тваринних ознак, зовнішнього вигляду людини та принизливо-оціночних норм поведінки.

Дослідження підкреслює значення контексту для визначення функції пейоративів у тексті. Контекстуальний метод дозволяє врахувати залежність між словесними одиницями та їхнім емоційним забарвленням. Використання пейоративної та інвективної лексики додає тексту експресії, реалізму й сатиричного колориту. Окрему увагу приділено класифікації за морфологічними ознаками, що розширює уявлення про функціональність пейоративів у літературі.

Актуальність дослідження визначається зростаючим інтересом до емоційно забарвленої лексики та її ролі у художньому дискурсі. Практична цінність роботи полягає у можливості використання результатів у лінгвістичних і літературознавчих дослідженнях, викладанні мовознавства.

Феномен їжі в умовах війни (за романом Дж. Раян «Кухонний фронт»)

Світлана Ковпік — 2025-05-26

У статті йдеться про особливі функції їжі. Авторка статті дослідила специфіку художньої інтерпретації їжі в романі Дж. Раян «Кухонний фронт». Помічено, що їжа під час Другої світової війни стала визначальним маркером людських стосунків, чеснот та вад. У центрі уваги авторки життя британців 1942 року. У романі презентовано практики приготування їжі італійської, англійської та американської кухні. Відзначимо, що їжа в романі виконує такі функції: об’єднувальну, пізнавальну, характеротворчу, естетичну. Феномен їжі в умовах війни полягає в тому, що вона дуже добре розкриває важливі риси людського характеру: стриманість, виваженість, а також формує харчову культуру індивіда.

Заощадливість, винахідливість – це одні із визначальних рис головних героїнь роману, які під час війни об’днала любов до приготування їжі. Помічено, що кулінарний рецепт, як складовий елемент сюжету роману, виконує важливі компонувальні функції в розвитку подій. Дж. Раян максимально використала властивості кулiнарного рецепту – вплив та дiя на сенсорну сферу реципієнта. Активiзацiю модусiв забезпечує, перш за все, лексичний рiвень тексту, а домiнуючими є категорiї предмету та його значення. У якостi визначних виокремлюються смакова та вiзуальна модальностi.

Письменниця художньо осмислила та описала усі кулінарні операції, до яких вдавалися головні героїні роману аби приготувати поживну, а головне, з доступних під час війни інгредієнтів, страву.

Текст роману слугує потужним джерелом пізнання Чужого шляхом приготування страв, смакування та їх подачі, адже процес приготування страв різних народів світу розкриває усі тонкощі та специфіку смакових уподобань представників різних культур. У такий спосіб їжа виконує культурологічну функцію.

З’ясовано, що художньо презентуючи різноманітні кулінарні рецепти та практики приготування страв в умовах війни, Дж. Раян створила галерею жіночих психотипів. Долі та характери жінок роману унікальні, неповторні, складні, але всіх їх об’єднує любов до гастрономії. Письменниці вдалося розкрити кращі риси характерів головних героїнь роману, яких об’єднало випробування війною.

Переосмислення літературної спадщини Р. Кіплінга: вірш «Якщо» та його феміністичні пародії

Аніко Берегсасі — 2025-05-26

У статті зазначено, що Англія в ХІХ столітті, особливо в перші роки правління королеви Вікторії, перебувала на піку соціального та економічного розвитку Західного світу, лідируючи майже в усіх сферах. Це був час, коли народився один з найвидатніших і найбільш неоднозначних письменників – Редьярд Кіплінг, що потрапив під пильне око як критиків, так і тогочасних письменників, які вбачали в його поглядах і творах імперіалістичні та расистські мотиви. З іншого боку, були і є критики та біографи, які хоч і вважають його суперечливим автором, але вбачають у ньому одного з найвидатніших британських письменників. Таким чином, стаття присвячена виявленню витоків ототожнення великого поета з «імперіалістичним» та «расистським» світоглядом, а також обґрунтуванню чи спростуванню цих звинувачень, що, у свою чергу, може сприяти кращому розумінню літературної спадщини Редьярда Кіплінга та її впливу на світове літературне мистецтво.

Наголошено на тому, що суперечливі, а подекуди й конфліктні трактування творчості Кіплінга можна пояснити низкою чинників як об’єктивних, так і суб’єктивних. Насамперед це надзвичайна складність світу в історико-культурному періоді, в якому жив письменник і формувалося його мислення. З огляду на це Кіплінга можна вважати справжнім представником своєї епохи, людиною, яка залишилася вірною своїй нації, письменником, твори якого слугують відображенням всієї реальності епохи з усіма її ідеями, віруваннями та очікуваннями. З позиції поезії – це зовсім інший світ, в якому відчувається особливе бачення письменника, його оригінальний талант і досвід журналіста. Однак, визнаючи, що його літературні твори можуть сприймати по-різному, слід також підкреслити значущість контексту і часу, в якому вони були написані.

Зазначено, що твори Кіплінга, як і багатьох інших авторів минулого, тісно пов’язані з історичним контекстом і відображають погляди та норми свого часу, які не обов’язково відповідають сучасним настановам та ідеалам. Цілком зрозуміло, що наміром автора було відобразити реалії свого часу, а не пропагувати певні ідеології. Але навіть попри постійні спроби затаврувати його як прихильника і пропагандиста британського колоніалізму, ім’я та твори Кіплінга продовжують займати належне місце не лише в історії англійської та світової літератури, а й у пам’яті поколінь читачів.

Художнє моделювання характерів суддів у новелах «Судія» Наталії Кобринської та «Прикрий сон» Богдана Лепкого

Олександр Кордонець — 2025-05-26

У статті зроблено спробу типологічного зіставлення та аналізу засобів художнього моделювання характерів суддів і порушеної проблематики в новелах двох представників західноукраїнської новелістики межі століть – Наталії Кобринської та Богдана Лепкого. З’ясовано, що кінець ХІХ – початок ХХ століть – це епоха кардинального оновлення європейської, у тому числі й української літератури, час змін у художньому мисленні та сприйнятті світу, коли відбувалося активне розширення тематики та проблематики малої прози, зростала увага до внутрішнього світу людини, до тем із життя інтелігенції.

Простежено, що новели «Судія» Наталії Кобринської та «Прикрий сон» Богдана Лепкого розкривають художні характери доволі рідкісного для української новелістики кінця ХІХ – початку ХХ століття типу персонажа – судді, представника системи правосуддя. Обидва письменники прагнуть розкрити внутрішній світ героїв, застосовуючи при цьому різні художні прийоми та засоби (наскрізні символічні деталі, імпресіоністична поетика, контрастне зіставлення персонажів, потік свідомості – у Кобринської, іронія, фантастичність, антропонім з додатковим смисловим підтекстом, градація емоційної напруженості тощо – у Лепкого). Твір Наталії Кобринської близький до сповідальної імпресіоністичної прози, змальовуючи становлення персонажа від дитинства до старості через потік спогадів, асоціацій та емоцій. Натомість Богдан Лепкий показує свого героя вже сформованим і використовує прийом сну, який допомагає проникнути в глибини людської підсвідомості, розкрити потаємні думки персонажа.

З’ясовано, що у художньому плані більш переконливим та психологічно достовірним постає безіменний герой Наталії Кобринської, характер якого подається у становленні та складних суперечностях. Обидва персонажі виявляються недостойними високого звання судді, однак якщо у «Судії» представлено історію складної внутрішньої моральної боротьби і, зрештою, морального падіння, то «Прикрий сон» є історією повної моральної деградації особистості, нездатної на катарсис та усвідомлення своїх злочинів. Відповідно різне і ставлення авторів до своїх персонажів: якщо Наталія Кобринська попри те, що не виправдовує героя, однак співчуває його особистій трагедії, прагне розкрити його глибинні мотивації, то в Богдана Лепкого відчувається відверто іронічне, навіть зневажливе ставлення до Никифора Черевка, який втратив право називатися чесною і моральною людиною.

Проаналізовано, що в новелах через образи суддів розкривається ціла низка гострих морально-етичних та соціальних проблем: морального вибору, невідповідності ідеалу та дійсності, сенсу життя, гендерна проблематика, соціальної нерівності, духовного відчуження тощо. В обох творах тема морального переступу судді набуває глибокого суспільного значення, адже злочин чинять особи, які мали б стояти на сторожі соціальної справедливості, на захисті бідних і знедолених.

Зроблено висновок, що у творчості Н. Кобринської та Б. Лепкого з’являються цікаві образи представників судової системи із майстерно розробленими характерами, що свідчить про розвиток української прози епохи модернізму в контексті світового письменства, де твори про представників вищого світу, інтелігенцію з увагою до їхнього внутрішнього світу, часто суперечливого та неодновимірного з багаторівневою системою (свідомих і підсвідомих) мотивацій, до морально-етичної та психологічної проблематики набували все більшої популярності.

«Що я візьму з собою, коли піду Дорогою Краси». Жіночі образи в романі Марти Холл Келлі «Бузкові дівчата»

Вікторія Білявська — 2025-05-26

У пропонованій статті на прикладі дебютного роману «Бузкові дівчата» сучасної американської письменниці Марти Холл Келлі досліджено жіночі образи, які створили поліфонічність звучання тексту, адже дозволили продемонструвати історичну ситуацію, охопленої війною Європи з різних перспектив: з позиції жертви нацизму – Касі Кужмерик, військової злочинниці – Герти Оберхойзер й американської філантропки – Кароліни Феррідей. У пропонованій праці закцентовано увагу на багатовимірності конструювання жіночих образів як синтезу історично достовірних фактів, що лягли в основу їхнього створення, та авторської уяви, а також розглянуто специфіку суто жіночого досвіду екзистенції в межових ситуаціях (досвід війни, окупації, перебування в концентраційному таборі, тортури та медичні досліди).

Образ Касі – один з найскладніших у романі, адже є поєднанням збірних рис реальних жінок, які вижили після експериментів у Равенсбрюці, та авторського бачення теми дорослішання молодої людини, пізнання себе і світу, потреби зберегти власну індивідуальність та позбутися почуття провини, яке не дозволяє вибудувати стосунки з найближчими людьми. На прикладі Герти письменниця досліджує механізми (пропаганда, загострення соціальної фрустрації, посилення патріархальності німецького суспільства після приходу нацистів до влади), які призводять до втрати будь-яких етичних орієнтирів і цілковитого морального занепаду особистості. Образ Кароліни виконує ряд важливих функцій: об’єднує сюжетні лінії Касі й Герти, що сприяє створенню єдиного романного полотна, допомагає увиразнити контраст поміж зображенням Європи, охопленої війною, та Америки, громадяни якої не зазнали відчутних змін після початку війни, дозволяє яскравіше змалювати історичний контекст, акцентуючи увагу на політичній проблематиці, а також є втіленням ідеї М. Холл Келлі про силу людської спільноти, яка, об’єднавшись, здатна протистояти злу.

Постколоніальна критика: літературознавчий аспект українського літературознавства

Марія Чобанюк — 2025-05-26

У цій статті розглядаються певні явища в сучасній українській літературі та культурі, які можна було б назвати постколоніальними. Звертається особлива увага на трансформації, що відрізняють їх від культурної системи, що панувала раніше, а також на особливості та специфіку постколоніальної критики як літературознавчої методології. Зазначено, що постколоніальна критика – це напрям сучасного літературознавства, який виник в англомовному світі наприкінці 70-х років на базі інтеграції кращих досягнень деконструктивізму, психоаналізу, марксизму, нового історизму, фемінізму з урахуванням історичних і культурологічних моделей країн, що звільнилися від колоніального ярма. Постколоніальна критика порушує проблеми етнічності, національної ідентичності, культурної універсальності, культурної гібридності та культурної відмінності, проблеми мови, історії. Вирішальну роль у створенні теорії постколоніальної критики відіграла праця американця арабського походження Едварда Саїда «Орієнталізм».

У статті звернено увагу на те, що доцільно розрізняти два види протистояння колоніалізму в культурі – антиколоніальний та постколоніальний. Антиколоніальним варто вважати звичайний опір колоніалізму, де центральне місце займають справжні ідеї національного визволення. Постколоніальним можна вважати протистояння не на рівні простого заперечення колоніалізму й схвалення протилежного, а й на рівні усвідомлення. Постколоніальному ставленню притаманне використання досвіду як колоніального, так і антиколоніального, й розуміння відносності цих двох історичних структур.

Політологи розглядають колоніалізм насамперед як сукупність заходів, завдяки яким колонізатор перебирає і реалізовує владу над колонізованим, примушуючи його діяти згідно з рішеннями і в інтересах колонізатора; економісти натомість убачають його основну рису в підкоренні економіки колонізованої території проблемам колонізатора, зокрема в його вигоді на світовому ринку. Культурний колоніалізм – це комплекс заходів культурних установ та ідеологій у будь-яких випадках популярної чи високої культури, спрямований на підтримку політичної та економічної влади.

Наголошено на тому, що постколоніальний дискурс в українській культурі виник порівняно недавно. Існує вже деякий час і помітна постколоніальна течія в українській літературі. Про це свідчать праці Івана Дзюби, Марка Павлишина, Олега Ільницького, Мирослава Шкандрія, Миколи Рябчука та інших. Постколоніальну критику взагалі, а українську зокрема, характеризує подолання комплексу меншовартості. Яскраве свідчення цього – теми сучасних літературознавчих досліджень: національна самокритика, проблеми виховання національної самосвідомості, риси української ментальності, концепція «великої літератури», світовий контекст українського письменства. Увагу привертає спрямованість письменників на самоствердження національної свідомості.